Про роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів"

Я не знаю, чи багато людей прочитали "Музей покинутих секретів", зате я точно знаю, що багато чули про цей роман і навіть знають сюжетну канву. Загалом історією появи "Музею покинутих секретів" на вітчизняному книжковому ринку можна скористатися як трафаретом просування українських романів. 

Довгих сім років авторка займалася самопіаром свого твору, який знаходився в роботі. Тому, на момент появи цієї книги (більш ніж 800 сторінок книжечкою вже не назвеш) публіка вже дійшла до точки кипіння. Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” - наочний взірець того, як це робиться.

Книга відомого львівського журналіста Олега Стецишина «Ландскнехти Галицької армії»

Ця книга привернула до себе увагу та зайняла чільне місце в рейтингових списках видань, бо події сьогодення в Україні збудили неабиякий інтерес до історії та історичних фактів.

Над своїм твором автором працював не один рік, піднімаючи архівні матеріали, зустрічався з учасниками подій, що ще залишились живими, розшукував родичів померлих та працював (з їх дозволу) з сімейними архівами.