середа, 24 січня 2018 р.

Книга відомого Міленко Єрговича "Історія про людей і тварин"


До фонду абонементу наукової та художньої літератури надійшла книга відомого хорватського автора Міленко Єрговича "Історія про людей і тварин".

Автор відомий своєю так званю "стилістичною геніальністю". Його історії  нагадують і Маркеса, і Павича, і трішки Кундеру, але все-таки звучать-прочитуються по-свіжому, і не так як усі. Історії надвичайно щирі. Після більшості із них пробігають мурашки по шкірі. Вони болючі. Тут немає згущення фарб чи пафосної трагедії, як такої. Тут є життя. І воно відбувається на фоні війни. У кожному із оповідань йдеться мова про людей, в життя яких прийшла війна. Сказати, що зараз (в умовах реалій сучасної України) ця книга нам істотно важлива – нічого не сказати. Бо нам же треба знати не про інші війни, а проте як із війною уживатися. Як не втратити людяність. А в Історіях якраз про це. Інші декорації, а суть та сама. 

Кожна історія читається з таким важким відчуттям, що її довго не можна дочитати, хоча книжка безперечно прекрасна у своїй чесності і неперевершенному вмінні автора через щоденні деталі показати весь жах воєнного і повоєнного життя.


Головна зброя Міленка Єрґовича – хірургічний гуманізм. Він однаково тонко працює з індивідуальною рефлексією, колективною пам’яттю і з родинною історією, однаково вражаюче описує відчуження і ворожнечу, що спалахує від дрібної іскри. Каже, що пише завжди про ідентичності, а європейська критика пророкує йому Нобеля.
В "Історіях про людей і тварин" Міленко Єгоровича дві збірки, які в оригіналі виходили різними книжками: перша, "Сараєвські марльборо", видана у 1994, таки про людей; друга, з 2012 року, "Кицька, людина, пес" – про тварин (і їхніх людей іноді).
"Сараєвські марльборо" – це збірка про югославську війну, видана (і принаймні частково написана) невдовзі після того, як М. Єрґович переїхав у Заґреб із обложеного Сараєва, тобто в самому серці цієї війни. І від того, які хронологічно близьці ці оповідання до самих подій, вони для читача стають іще загадковішими. М. Єрґович ці події пережив, однак спромігся говорити про цю війну дивовижно людяно, зі співчуттям навіть до тих, хто опинився по інший бік лінії вогню. Його персонажі іноді викликають лють – як отой бородатий літератор, який розповідав колезі й другові, що був би чудовий гепенінґ, якби зараз, ось цим ножем, на цьому-таки білому килимі, він, сербський поет, зарізав би хорватського поета – але зрештою й вони виявляються по-своєму трагічними, нехай трошечки, нехай рівно настільки, щоб несподівано вдарити тугою.
Оповідання з "Кицьки, людини, пса" теж здебільшого пронизливо сумні, але не обов'язково про війну. І не тільки про сучасність – Єрґович рухається назад у часі, приходячи в останньому оповіданні до Першої світової. Цей зворотній рух підкреслює те, що ми й так, мабуть, здогадувалися: ні тварини, ні люди особливо не змінюються. 

Єргович майстер рефлексії та деталей. Ці короткі історії - це пошук відповіді на питання, як воно жити, коли війна збиває усі звичні ритми життя, де окрім твого життя і думок, тобі більше нічого не належить.

"Почуття концентрувались довкола дрібничок, що для нормальних людей нічого не означають, поглинали їх та, як затяжкий вантаж, важчий за валізи й сумки, лягали на душу. (...) нікчемні дрібниці, що були важливими тільки в ту мить, бо були частиною того, по чому людина впізнає свій дім, того, що не беруть у жодну подорож."

Досвід героїв Міленка Єрґовича (як і досвід Югославії загалом) є важливим для українських читачів, адже це досвід людей, які внаслідок війни опинились в іншому місті і які не мають певності в тому, до якої країни вони приналежні, як їм можна себе називати і якими можна бути. У передмові до одного з своїх романів Єргович зазначає: те, що трапилося ... могло трапитись в будь-якій іншій країні. До певної міри ця історія відбувається зараз в реальному часі з нами в Україні.

Немає коментарів:

Дописати коментар