Власноруч заварена кава, ужгородський коньяк з лимоном, гонитви на іномарках, журналістські фуршети та докладно описані жіночі фігури – приблизно в такому антуражі відбувається дія роману Сергія Батурина "Кава по-польськи".
ВВС Україна: Що спонукало вас до написання цієї книги?
Сергій Батурин: Це вийшло абсолютно спонтанно. Я просто одного дня набрав перше речення, і воно саме написалося. Нічого не спонукало – у мене був гарний настрій, радісний світогляд, і я написав іронічну книжку.
Автор веде оповідь від першої особи, його головний герой позиціонує себе як "тертого калача" – бувалого, досвідченого журналіста, що може в стислий термін склепати з будь-якого прес-релізу цілком "прохідну" статтю. Але, на відміну від набагато більш забезпеченого колеги, принаймні не пише "заказух".
Однак, чесно кажучи, все одно не дуже хотілося б, щоб молоді журналісти уявляли собі майбутню кар’єру саме так. З іншого боку, навряд чи вони є цільовою аудиторією цього роману: це, скоріше, будуть чоловіки віком 45 років і старші. Бажано – корінні кияни.
Хоча сам автор в інтерв'ю так визначає свого читача: Мій читач – це людина, залюблена в українську літературу, це український інтеліґент. Але вік цієї людини може бути абсолютно різним. Колись на книжках писали "Для старшого шкільного віку" - у мене такого немає. Я думав, що, можливо, у мене буде різний читач – і молодий, який не знає, що таке "авоська", і літній, котрий не знає, хто такий "юзер".
Чому старші? Тому що автор досить багато уваги приділяє таким поняттям, які молоді давно знайомі ледь не з пелюшок. У книзі багато приміток, які пояснюють, наприклад, що таке USB чи ІР-адреса. А пасажу про те, наскільки важливим для людства відкриттям є комп’ютер (а також опису комп’ютерного столу, де стоїть комп’ютер автора), присвячено аж цілу сторінку! Ось вам лишень одне речення з цієї оди: "Без нього вже не літають ракети і не їздять поїзди, не верстаються газети, не проектуються представницькі лімузини, та й романи не пишуться!".
Одне слово, старше покоління оцінить – якщо ще саме до цього не дійшло. Хоча сам же автор визнає: "Не йти в ногу з часом – означає стояти на ескалаторі історії, який опускається в минуле".
А чому чоловіки? Тому що навряд чи якась жінка зможе спокійно дочитати до кінця книжку, де з періодичністю приблизно раз на п’ять сторінок з’являється досить споживацький опис чергової жіночої фігури, яку головний герой обов’язково порівняє зі своєю нововіднайденою після розлуки в молоді літа коханою Віолетою, а якщо вона в цей момент опиниться з ним поряд – обов’язково плесне її по дупці.
Працівниця фірми, шеф якої помер таємничою смертю (а саме цю заплутану історію розплутує наш герої у другій частині свого роману), в записнику ще одного небіжчика позначена як "красівая попа" - але автор, звісно ж, з цим не згоден. Ось, до речі, і його дружина підіспіла з гарячою вечерею: "…ніжно цілую її в щічку й пестливо плескаю по сідничці. Попутно думаю: хай там як вважав мій сусіда, я-то точно знаю, в кого найгарніший у світі задок".
А чому кияни? Тому що книга рясніє стількома поясненнями київських топонімів, що головний герой видається стандартним столичним снобом, який любить похизуватися тим, що він тут – корінний житель.
Ось, наприклад, такий пасаж: "Якби мені, уродженцеві Печерська*, хтось сказав років п’ятнадцять тому, що я житиму на лівому березі і любитиму свій район, я би не те що не зрозумів чи не сприйняв такого твердження – я би навіть образився".
Примітка про Печерськ повідомляє читачеві таке: "Центральний, традиційно найпрестижніший район Києва (якщо ви читаєте цю виноску, виходить – ви жодного разу не бували у столиці?).
А після переліку усіх спальних районів міста Києва іде такий пасаж – про "мешканців цих мікрорайонів, доволі відмінних від киян": "Тепер у Києві вже нікого не дивували люди, які штовхалися у транспорті, кидали де прийдеться недопалки, лізли без черги (а колись вони, черги, вишиковувались у столиці навіть на тролейбусних зупинках), плювали на тротуари і таке інше. Втім, якщо ви теж "понаїхали", то і для вас у головного героя – чи у автора цієї книги – є втішна фраза: "… далеко не всі кияни першого покоління – блюзніри та невігласи; хтось же пише геніальні пісні про Київ: "…дорогими для мене стали схили Дніпра, будує унікальні київські мости, вигадує нові методи зварювання, робить неймовірні операції на серці, перемагає найкращих у світі боксерів-надважковаговиків, талановито грає у театрі Тев’є-Тевеля чи Кіна IV і все таке інше".
Поміж усіх цих красивих поп, філософських роздумів та кави – подекуди з коньяком – головний герой бере участь у двох поспіль детективних історіях: в одній треба допомогти одному малознайомому німцю знайти знимку часів Другої світової, щоб отримати великий спадок, а в іншій – розгадати таємницю кількох смертей, спричинену секретним науковим відкриттям.
Але, оскільки про мовні та філософські принади цієї книги я майже все розказала, то принаймні сюжетну лінію залишу без опису: як я вже сказала на початку, корінним киянам чоловічої статі віком 45 років і старше це може бути цікаво прочитати самостійно.
Всіх, кого зацікавила ця книга, запрошуємо відвідати абонемент наукової та художньої літератури НБ МДУ.
Немає коментарів:
Дописати коментар