Про неповторну Ліну Костенко : Та, що виправляє дефекти дзеркал...

"Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу.

Образ нації спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм.

Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців..."

Цими словами Ліна Костенко звертається до всіх нас. Може, вона буде почута? Бо слова її пронизані великим болем і великою любов’ю, а більшої сили за любов – немає.

Ліна Василівна нечасто з’являється перед своїми читачами, тому кожен її виступ, кожна публікація в пресі є резонансною подією. Саме такою подією стала лекція на тему: “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”, одного разу прочитана студентам Києво-Могилянської академії і надрукована київським видавничим домом “KM Akademia”.

Що таке гуманітарна аура? Це те незабутнє, коштовне, неповторне, що має непроминальну вартість – як “посмішка Джоконди”. У свою чергу якість аури напряму залежить від точності моральної оптики. Уявімо собі складну систему дзеркал: якщо хоча б одне з них має дефект, то всі інші відбиватимуть спотворене зображення. Ця система є моделлю людських і суспільних стосунків. Маленька неправда тягне за собою велику брехню. Велика брехня переростає у велику трагедію. Брехня епохи побудови комунізму – підміна моралі, зневаження основоположних цінностей – вела Україну в історичне небуття. Головне дзеркало мало дефект. Що ми побачимо у спотвореному дзеркалі? Відповідь міститься у підручниках історії і літератури: Іван Мазепа – зрадник, Шевченко – атеїст, Леся Українка – мало не пролетарська письменниця, Винниченко – буржуазний націоналіст, у тому дзеркалі відсутні імена письменників періоду “розстріляного відродження”.

Дефект головного дзеркала робить неприпустимі речі: приховує справжні цифри жертв голодомору, репресій, розстрілів, замовних політичних убивств, пограбувань народного майна і обману нації...Поверхня спотвореного дзеркала здатна відбивати дійсність лише у фальшивих рожевих тонах – за таких умов навіть у смертельно небезпечні дні чорнобильського вибуху люди йшли святкувати Першотравень.

Усунення дефекту – справа не одного десятиліття, і водночас це справа кожного дня, кожної миті кожного з нас.

Поезія Ліни Костенко – це всуціль боротьба за правду, боротьба з дефектом дзеркала, тому в ній сильна гуманітарна аура нашого народу, яка, попри багатовікові викривлення і дефекти різних дзеркал, на диво, збереглася. І якщо через сотню років той, хто не знає, що таке Україна, прочитає поезії Ліни Костенко, то побачить правдивого і природного в кожному жесті Івана Миколайчука, умиротвореного Григорія Сковороду, незламного Тараса, мужню і самотню Лесю Українку, українських пращурів – князів, козаків, чумаків, що йшли “за часом, як за плугом”. І якщо нащадок придивиться до того дзеркала, то побачить, скільки болю й скільки мучеників було на українській землі.

А ще в невикривленому дзеркалі видно інші постаті – Данте, Ван Гог, Галілей, Моцарт, Пастернак – то духовне братство поетеси, яке не дозволяє втратити себе чи бути самотньою. Вони ведуть Ліну Костенко через життя. Це творена віками гуманітарна аура людства, без якої поезія українців виглядала б збіднілою і не вписаною в контекст світових культур.

Ліна Костенко пішла шляхом великих своїх попередників – узяла на себе тягар обов’язку перед світом: пояснювати свій народ, а також обов’язок перед своїм народом – відкривати йому світ, а ще – пояснювати народові самого себе. Тому, напевно, історизм її поезії ніколи не був простим фіксуванням певних подій – поетеса завжди будує мости між минулим та сучасним, і навіть майбутнім. Часто за образами бачиться вона сама: пекучо щира Маруся Чурай, божевільно самотній Ван Гог – хіба то не про неї?

Ліна Костенко – поет світової величини. Чи стоїть вона у невижатих чорнобильських травах, чи замикається від недосконалого світу в мушлі своєї домівки – вона є. І в дзеркалі її поезії – наша Україна. 

Ознайомитись з біографією та творами авторки можна, скористувавшись фондами наукової бібліотеки Маріупольського державного університету.