понедельник, 2 июня 2014 г.

Про роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів"

Я не знаю, чи багато людей прочитали "Музей покинутих секретів", зате я точно знаю, що багато чули про цей роман і навіть знають сюжетну канву. Загалом історією появи "Музею покинутих секретів" на вітчизняному книжковому ринку можна скористатися як трафаретом просування українських романів. 
Довгих сім років авторка займалася самопіаром свого твору, який знаходився в роботі. Тому, на момент появи цієї книги (більш ніж 800 сторінок книжечкою вже не назвеш) публіка вже дійшла до точки кипіння. Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” - наочний взірець того, як це робиться.
Зупинимось трохи на сюжеті роману. Отже, що ми маємо у залах „Музею…”?

По-перше, класичну сімейну сагу, заявлену вже родоводами Дарини й Адріяна на початку книжки, докладними, аж до померлих немовлят. Майже всі персонажі твору пов’язані між собою родинними або міжродинними зв’язками, і це базовий момент, оскільки генетична пам’ять є наскрізним символом роману, про що пізніше. Але сімейна сага, основа будь-якої мильної опери - ще й запорука гарантовано гострого мелодраматичного сюжету, а крім того, найкраще тло для історичного роману. 

Те, що новий твір Забужко - „про УПА”, всі знали ще років за п’ять до прем’єри. Знали, як ретельно письменниця збирала матеріал, як тяжко працювала над тогочасними реаліями і таке інше. Історичний роман - це серйозно. Історичний роман на суперечливу та дратівливу тему - це виклично: немає кращого способу розбурхати українську громадськість, як вкинути в інфопростір чергову історико-реваншистську дискусію; зокрема влада завжди так робить, на доступному їй рівні. Немає сумніву, що саме історичні твори будуть на тренді у нашій „високій літературі” найближчі кілька років. Проте Оксана Забужко ані на безпрограшній темі УПА, ані на другоплановій історичній лінії про задушливі часи застою не зупиняється.

Вона пише сучасний соціальний роман. Дарина, Адріян, їхні батьки, другорядні персонажі на кшталт Вадима, Бухалова чи Юлічки - не лише герої-особистості, але й представники певних зрізів нашого суспільства, які письменниця препарує безжалісно і точно. Відвертої публіцистики на сторінках роману більш ніж достатньо, жодна теза, що їх висловлювала пані Оксана в численних інтерв’ю, статтях і колонках, не зникла безвісті. Весь спектр нагальних проблем: від продажної журналістики і занепаду у фундаментальній науці до торгівлі людьми, - майстерно вписано у рамки виробничого роману. Тележурналістика і політика, майстерня художниці і контора з продажу антикваріату, побут професійних підпільників і тяжка праця спецслужбовців - всі ці фахові сфери змальовані принаймні переконливо. Життя у професії і суто виробничі стосунки мають для головних героїв величезне особисте значення: Дарина не уявляє себе без журналістики, Адріян роками мучиться через зраду науці. Та, власне, це теж великою мірою романне тло.

А ось фантастичне припущення грає у „Музеї…” сюжетотворчу роль. Епізоди з життя Адріяна-першого, що їх бачить уві сні Адріян-другий, могли б залишитися просто літературною метафорою - але письменниця підводить під цей феномен науково-філософську концепцію, розробляючи оригінальну фантастичну ідею у руслі сайєнс-фікшн. Чим доводить теж давно зрозуміле в світі, але далеко не всім очевидне у нас: високої літератури без суттєвого елементу фантастики вже просто не існує.

А української літератури традиційно не буває без містики. Прокляття Бориспільської траси, що проходить через безіменне кладовище жертв Голодомору, неминуча розплата за гріхи предків і таке інше потойбічне замішане в один міцний коктейль з детективом. Протягом роману Дарина розслідує принаймні дві смерті: Олени Довган і художниці Влади, а також таємницю зникнення картин останньої. До цього додається і політичний детектив - справа кримінального телешоу, яку героїні вдається подолати на рівні злочинного задуму: чудовий приклад будь-яким каменським! - і дотичні до цього секрети великої політики, проти яких вона, на жаль, безсила.

Градус читацької довіри підігріває елемент документалістики. Історія з палацом „Україна”, згадки про Василя Стуса і Володимира Висоцького, добре впізнавана Ліна Костенко (хіба зовсім недопитливий читач не задається тепер питанням: а що, між ними, власне, сталося?.. однієї письменницької чи жіночої заздрості або ідейно-стилістичних розходжень явно замало для аж такої ненависті!). Читачі, дотичні до політикуму, впізнають і прототипа Вадима: письменниця стверджує, що це збірний образ, але що вона мала б стверджувати у такій ситуації?

А ще, безумовно, це любовний та еротичний роман. Основна лінія кохання Дарини/Адріяна-другого перегукується з кількома додатковими - Олени/Адріяна-першого, Рахелі/Адріяна-першого, Олени/Стодолі, Влади/Вадима і навіть Дарини/олігарха Р. - на різних рівнях, від чуттєвого до філософського. Секс, що його Оксана Забужко зробила своєю візитівкою ще з часів «Польових досліджень» (підманувши тоді довірливих читачів), у „Музеї…” змальований докладно й різноманітно, на будь-які смаки: від банального „траху” на архівному столі до VIP-ігрищ із застосуванням страпона. Тільки ледачий не згадав у рецензії „мінет у криївці”, але всі чомусь випускають з виду, що оральний секс (від якого не вагітніють) в тій сцені симетрично обставлений двома традиційними актами: скажіть, міцний хлоп цей Адріян? Нічого, Адріян-другий потім зможе за ніч разів із вісім, коли не більше…

Проте, якщо серйозно, Оксана Забужко направду вміє писати „про ЦЕ” найкраще у сучасній українській літературі. Дуже точно, емоційно, відверто, щиро. Чесне слово, вона була б зіркою, навіть якби то було її єдине літературне вміння.

Але емоційно-чуттєве в цій книжці добре врівноважене раціонально-філософським. Це роман ідей, викладених, за платонівською ще традицією, в діалогах персонажів, на чиюсь думку, надто розлогих - але їхня функція це передбачає. Дарина бере велике інтерв’ю у Влади, подовгу розмовляє з матір’ю, з Вадимом, з Бухаловим та, звісно ж, з Адріяном. І „альтер-его” авторки, і її співрозмовники виговорюють свої світоглядні моделі, на зіткненні яких читачеві нібито пропонується відшукати істину.

І тут спливає той єдиний, але найсуттєвіший момент, де ми з авторкою розходимося кардинально. „Музей покинутих секретів” - відверто ідеологічний роман, відчуйте різницю. Ідеологія, пропонована читачам, прозора й однозначна - ідентичність за національною ознакою. Практично всі негативні персонажі в романі марковані негараздами з мовою, а саме: розмовляють російською (у знущальному трансліті) чи суржиком, переходять на російську у певних ситуаціях, або, навпаки, вживають забагато галицизмів чи говорять українською надто літературно (!), чого теж ніяк не можна пробачити. Українство - категорія вроджена, генетична і тотожна моральності: особливо яскраво це проглядає в історичній частині твору. Всі неукраїнці - вороги, покидьки або зрадники, а в чарівної дівчини та героїні підпілля, проте єврейки Рахелі не міг не народитися майбутній кадебіст. Країні не вистачає національної ідеї, я розумію. І письменник, котрий претендує на роль морального авторитету нації, не може не запропонувати свій варіант - вже такий, який має.

І нарешті, здається, останнє й очевидне: це символічний роман. Суто дівчача, за пані Оксаною (не знаю, ми в дитинстві долучали до неї хлопчиків, і нічого) гра у „секрети”, закопані в землю, обростає у романі, як цибулина, багатьма шарами різнорівневої символіки. Плюс генетичний ланцюжок ДНК, ця безвідмовна машина часу, і жінки, які не перестануть родити. Все тримається саме на них, на жінках, котрі виростають з отих дівчаток, що погубили свої секрети - але ще мають шанс віднайти.

Письменниці вдалося найголовніше: витримати цю надскладну конструкцію у стрункій і жорсткій структурній формі, не дати їй розвалитися. Так само, як фірмові забужчині речення на кілька сторінок врешті-решт таки добігають крапки, так і кожна з багатьох сюжетних ліній та кожен зі смислових пластів роману дограні до кінця, до логічної коди. Авторка може дозволити собі розлогий ліричний відступ, відштовхнувшись від будь-якої деталі - але завжди повертає оповідь на магістральний курс залізною рукою. За що окреме спасибі пані Оксані особисто від мене, бо навряд чи вона дочекається його від когось ще у наших високих літературних сферах, де сюжетна ясність давно вже не вважається обов’язковою чеснотою.

Звичайно, цей роман, єдиний на тлі нашої сучасної літератури, підточеної тотальною кризою у книговиданні, не може не дратувати, а найбільше задоволення для критика і читача - віднайти в ньому якісь дрібні невідповідності і ляпи. Та добре, „их есть у меня”, насолоджуйтесь: звісно, ліжко до підлоги прикручували у „Строкатій стрічці”, а не в „Баскервільському псові” (та, мабуть, покоління Оксани Забужко не зачитувало в дитинстві Конан Дойля до дір); звісно, досвідчена журналістка мала б знати, що таке ГМО і „технічні кандидати” у президенти (хоча хтозна, якого року це писалося, може, тоді й ми були ще не всі в курсі); а про дівчат, котрі вішаються на косах, розповідає лише народна творчість та письменники з короткими зачісками. 

Експерт Бі-Бі-Сі, блогер "Української правди" Ірина Славінська - про "Музей покинутих секретів", зазначила таке - "Новий роман Забужко став справжньою подією української літератури.
Якщо говорити про літературні якості роману, то я відзначу обсяг і велику кількість сюжетних ліній. Жоден український прозаїк на таке ще ніколи не замахувався. З недоліків мушу відзначити нерівність роману - найсильнішими таки виглядають частини, що присвячені минулому".
Літературний критик, професор УКМА Віра Агеєва представляє роман "Музей покинутих секретів": "Новий роман Оксани Забужко вже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, й романтичною історією кохання... Усі згадані визначення так чи так підсвічують шерегу вигадливо вибудуваних залів "Музею покинутих секретів", але жодне не дає хоч скільки-небудь повного уявлення про твір. 
Коли це й епос, то йому бракує обов'язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача. Це таки справді роман про Час, але про Час, якому не вдається стати історією.
На власному прикладі, на прикладі друзів, котрі вже встигли прочитати роман, я знаю, що сюжет одразу ж, поза нашою волею "підключає" до себе родинні спогади. Наші батьки чи дідусі, котрі в сорокові могли воювати під різними прапорами, щось-таки нам розказували. В наших родинних альбомах заціліли фотографії, з яких можна про щось дізнатися чи здогадатися.
Оксана Забужко
І уривки особистих спогадів складаються в якусь цілість саме в силовому полі "Музею покинутих секретів", якась бабусина розповідь виявляється безпосередньо причетною до великої історії. 
А істерична реакція частини українського суспільства на спроби реабілітації УПА - вона, як мені здається, від страху. Підсвідомого страху знайти в сімейній історії щось таке, чого будемо соромитися, чого не хочемо знати. Бажання заплющити очі, відвернутися, забути - позиція безглузда й безвихідна.
Зрозуміти, проаналізувати, чимось гордитися, а за щось уміти простити - тільки так можна здобутися на повноцінну національну історію".
                                          
Це були відгуки спеціалістів. Як поставилися до роману "прості смертні" можна подивитись тут http://panioksana.ucoz.com/forum/4-16-2.
Цікавими є порівняння авторки та її твори з концепціями класиків, філософів давнини тощо (це вже тут http://avtura.com.ua/book/93/reviews/).

Знайти в Інтернеті текст та прочитати цей роман зовсім легко. Тому - приємного прочитання!