пятница, 24 апреля 2015 г.

Мирослав Лаюк - молода зірка на небосхилі української поезії

Мирослав Лаюк - ще зовсім молода людина, молодий поет.... Цікава самобутня творча особистість. Якось одномоментно увійшов у літературні кола й змусив про себе заговорити. Майже одночасно він став лауреатом першої премії видавництва «Смолоскип» у номінації «Поезія», українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, третьої премії літературного конкурсу «Коронація слова-2012», а ще незадовго до цього здобув Гран-прі «Молодої Республіки Поетів».
Інформація про автора:

Лаюк Мирослав. Пише поезію, прозу, п’єси. Народився 31 липня 1990 на Прикарпатті. Студент магістратури Києво-Могилянської академії. Живе в Києві.
Книжки: «Осоте!» (К.: Смолоскип, 2013), «Самому стати світом» (К.-Косів, 2008).
Вірші перекладені на російську, іспанську, польську, вірменську мови. 
Публікації: «Кур’єр Кривбасу», «Літературна Україна», «Буковинський журнал», «Соти», «Дружба народов», Новая юность», «Перевал» тощо, антології: «Анестезія», «Гопак», «Квіткова антологія», «26 на Покрову», «Ватерлінія – 2013» та інші.
На тексти віршів виконувалася музика Василя Пилипчака і «Оркестру Бобовата».
Учасник фестивалів «Київські лаври», «Гогольфест», «Йогансенфест», «Покрова», «Львівський літературний фестиваль» тощо.


Ось короткий перелік нагород автора за 2011-2014 рр.:
2011 - Гран-прі «Молодої Республіки Поетів»
2012 - українсько-німецька премія імені Олеся Гончара
2012 - премія видавництва "Смолоскип" у номінації "Поезія"
2012, 2013 - премії літературного конкурсу «Коронація слова-2012» у номінації "п’єси"
2013 - ЛітАкцент року
2014 - конкурс Стипендійної програми «Завтра.UA» від Фонду Віктора Пінчука за роботу «Вплив Езри Паунда на українську поезію покоління сімдесятих: make it new»
Про себе, свою творчість та ставлення до поезії взагалі він досить докладно розповів в своєму інтерв'ю виданню "День". Докладно можна подивитись тут http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/miroslav-layuk-poeziya-ce-mova-yaku-bude-rozshifrovano-zavtra
Я наведу лише один уривок з цього інтерв'ю, який досить виразно характеризує як самого автора, так і напрямки його творчості.

— Ти пишеш і прозу, і поезію. А позиціонуєш себе поетом чи прозаїком?
— Пишу тепер роман, який, може, ніколи не буде опублікований або хоча б дописаний. Я завжди вірив, що поет мусить писати тільки поезію. І навіть його проза буде певною мірою поезією, бо для прози потрібен інший тип мислення.

Поки що робоча назва роману - "Олень на дні басейну", текст про чоловіка, звичайного й незвичайного - егоїстичного, наївного, вже розчарованого, але ще не втраченого. У нього є ідеали, пов'язані з давнім минулим: друзі, з якими він довго не спілкувався, шкільна любов, старезний скульптор-дід, що працює для церков. Перед героєм завдання: пройти випробування персональною історією, такою, яка в кожного з нас різна, перевірити, чи не фіктивна вона, чи важлива, справжня вона чи ні, зрозуміти, скільки брехні він може прийняти. Мене турбує проблема перегляду цінностей, перегляду констант, можливість виходу анархічним шляхом, шляхом пофігізму, можливість будь-якого виходу.
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/poet-miroslav-layuk-spochatku-barikadi-maydanu-mi-spriymali-yak-karnaval-pislya-vbivstv-priyshlo-vidchuttya-trivogi-_.html

Для мене поезія є надродом літератури. Я називаю поезією те, що є дальшим, глибшим, ніж писання за вказівкою думки: це і конкретна емоція, конкретна мелодія, конкретний вільховий листок. Поезія — це мова, яка буде розшифрована завтра; поезія — це особиста мова, і якщо її зрозуміють інші — то добре, якщо ні — то ця мова або надто завтрашня, або це не мова, а белькотіння.
Але так говорити теж, як на мене, не дуже безпечно, бо є ризик зійти на пафос — унікальності поета, божественності поета, іншої сміхоти. Мені, наприклад, глибоко неприємно, а іноді весело читати про поетові страждання, муки вибору, закинутість у світ, побутові негаразди й інші сльози й соплі. Звісно, є труднощі, але, як на мене, вибір писати про це чи ні — це справа сили характеру і важливості приватності й інтимності для індивіда. Хтось розумний сказав: якщо можеш не писати — не пиши. Я йшов на нашу зустріч і бачив біля залізничного вокзалу гурт чоловіків-заробітчан, які чекають, щоб хтось запропонував їм роботу. Бо їм родину нема за що годувати і жити нормально нема як. Може страждати дроворуб через екзистенційні переживання, нерозуміння трансцендентного, вони несуть йому пустоту і невизначеність. Поетові ж страждання відрізняються від мук інших людей тільки тим, що в поета є можливості й талант описати їх — свої страждання. Майже весь пафос поезії будується на цьому шаблоні стражденного і обожненого.
— До своєї творчості ти дуже самокритично ставишся?
— Принаймні намагаюся. Мені здається, що самокритика, самоіронія — це єдине, що може врятувати в цьому світі, який я зрозуміти не в змозі. Я часто редагую свої тексти. Нині мені абсолютно чужі попередні тексти. Але змушений від них не відрікатися, бо така поведінка буде нечесною. Вірші, які увійдуть до моєї поетичної книжки «Осоте!», — написані здебільшого за рік до цього моменту.
Треба сказати, я дуже не люблю і не ціную поезії, яка «робиться». Вона мені смердить марнославством, нещирістю, вторинністю. Здається, Франко писав про таку: «Поезія, яка пахне потом», коли автор сидить над нею, підбирає якісь слова, рими, ритми, ідеї, працює як кінь. Така поезія іде від намагань поета, а не від зусиль самої поезії. А справжня поезія, як мені здається, як я собі її мислю, іде від потреби писати, потреби говорити голосами — своїм, предків, трави, вітру.

На сторінці ВКонтакте, присвяченій виходу з друку збірки "Осоте!" багато цікавого про Мирослава. 

Ось тут http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/1316/ сам автор коротко розповідає про свої збірки.