25 лютого 1971 р. в м. Новоград-Волинську народилась відома українська поетеса Леся Українка. Її біографія більш-менш відома кожному, а тому я розгляну цікаві факти її життя, які зможуть зацікавити кожного читача.
Справжнє ім’я Лесі Українки - Лариса Петрівна Косач-Квітка. Свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова. Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».
Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач - письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка. Батько - високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дьдько - Михайло Драгоманов (відомий український діяч).
Садиба Косачів розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. У розпорядженні родини було 500 гектарів землі, включно з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду. Аби тримати в порядку садибу, родина Лесі Українки мала найманих робітників. Кажуть, що на території колишньої садиби Косачів захований косачівський скарб.
Леся була досить освіченою дівчиною, вона могла розмовляти на кількох іноземних мовах, а в 5 років навчилася грати на роялі. І мати, Олена Пчілка, придбала рояль. Його потім у родині так і назвали «Лесин рояль».
В дев’ять років Лесю скувала хвороба, а саме туберкульоз кісток. Лесі доводилось лежати з загіпсованими руками і ногою місяцями. Одного дня її тітка, яка вчила грати поетесу на роялі, помітила, що та вибививає такт, вільною від гіпсу ніжкою.
На Україні можливо знайти лише три справжні раритетні роялі і один з них належить Лесі Українці. Цей роль знаходиться у Колодяжному музеї.
Якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індіго. В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це - дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.
- попри вищесказане, Олена Пчілка вважала свою доньку малорозвиненою.
В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору. Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова.
Збереглось унікальне листування Лесі Українки, з якого можна повніше зрозуміти її єство. Хочу навести кілька цитат, які мене особисто вразили:
«Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла».
«Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я “перетомлюся”, “виснажуся”, “покладу всю силу”. Чи не значить се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь “внушение”, і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого».
«Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть».
«Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони».
«Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі».
«Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю… навряд. В кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє “щось” дає барву цілому почуттю».
Ось така вона була Леся Українка.
Хто хоче дізнатись більше про поетесу або детальніше ознайомитись з її творчістю, запрошуємо до НБ МДУ.
Немає коментарів:
Дописати коментар